 Дуже швидко в моєму житті усе стало надто пізно. У вісімнадцять років уже було надто пізно. З вісімнадцяти до двадцяти п'яти з моїм обличчям робилося щось несусвітнє. У вісімнадцять я постаріла. Не знаю, може, це так з усіма, ніколи не цікавилась. Здається, хтось казав мені, що иноді час вражає людей у найюніші, найсвятковіші роки життя. Моє старіння було брутальне. Я бачила, як воно одну за одною захоплює мої риси, порушує зв'язок між ними, як очі стають більші, погляд - сумніший, рот - категоричніший, чоло позначають глибокі зморшки. Не можу сказати, що мене це лякало - навпаки, я спостерігала старіння мого обличчя, ніби читала захоплюючу книжку. Я знала, завжди знала, що з часом старіння уповільниться і набуде свого звичайного плину. <...> Оте нове обличчя я, власне, й зберегла. Воно стало моїм обличчям. Звичайно, воно ще постаріло, але менше, ніж могло б. Моє обличчя порізане сухими глибокими зморшками, шкіра пошерхла. Воно не зносилося, як деякі обличчя з тонкими рисами, зруйнована тільки його порода. У мене обличчя зруйноване. <...> День у день я бачила, як мама планує майбутнє для своїх дітей і для себе. <...> Я боялася себе, боялася Бога. <...> Письменницька праця тоді означала ще й моральність. А писати тепер, мені здається, не означає нічого. Иноді я відчуваю: писання - ніщо, коли це тільки пусте бубоніння на вітер, якщо воно не поєднує всі речі водному. Коли цього нема, тоді це не більше, ніж реклама свого життя. <...> Це повторювалося щодня. Я добре це пам'ятаю. Щодня брутально, раптово накочувався цей відчай. А коли наростання зашкалювало, їй просто не хотілося нічого, чи хотілося спати, чи, навпаки, хотілося купити будинок, кудись перїхати <...> Або нічого, або спати, вмерти. <...> Вона дивиться на мене й каже: можливо, колись ти виберешся звідси. Це її ідея-фікс. Денна і нощна. Не важливо, чи ти чогось досягенеш, важливо вибратися звідти, де ти є. Марґеріт Дюрас "Коханець"
|
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
talapishka
